Кістка у вусі

Про феєричний виступ польської бібоп-групи New Bone на фестивалі JazzBez 2009

Tomasz Kudyk – труба, Marcin Slusarczuk – саксофон, Pawel Kacnmarczuk – рояль, Marciel Adamczak – контрабас, Arek Skolik – перкусія

Так, ми мали отримати симпатичний шматочок пост-н-хард бопу. Але хто ж знав, що безневинне "акустичний джазовий квартет" (згідно програмки фестивалю) обернеться такою хуліганською безкомпромісністю, що личить скоріше нестриманому діксіленду. Якби треба було підбирати епіграф до цього виступу, та й до матеріалу про нього – безперечно, це було б знамените булгаковське "маестро, урєжтє марш!". Краковчани New Bone, що мають на п"ятьох тринадцять років співпраці та два альбоми полишили всяку надію на спокійний, "протокольний" плин вечора.

По-перше, музиканти активно реалізовували концепцію руху та динаміки: здається, лише контрабасист жодного разу не залишив свого "робочого місця". Інші частенько з загадковим виглядом зникали за лаштунками, та невдовзі поверталися. Навіть ударник! В одній із композицій чітким флагманом серед ліричних хвиль, якими поляки заколисували зал, виступав саме Марсіель, оскільки Арек був відсутній за барабанною установкою. Найбільше курсували сценічним та позасценічним просторами саксофоніст Марчін та трубач Томаш, який вважається лідером бенду. Саме він спілкувався із залом, оголошував своїх колег та композиції, які вони грали, зокрема з другого альбому "It"s Not Easy". Духовики виглядали друзями-змовниками та добре працювали в дуеті.

Але найнезабутніше враження на глядачів справив, треба думати, все ж таки піаніст. Павел, одягнений у червону футболку з написом What Is Fashion?, вирізнявся особливим темпераментом та емоційністю. Він танцював попою на рояльному стільці, шарпотливо привставав, підсвистував собі, часом переходячи на крик, відсилав залу повітряний поцілунок. Та періодично посьорбував із зеленої пляшки з етикеткою відомої марки мінеральних вод (до неї і Томаш гарно прикладався, затиснувши трубу між коліньми).

Хоча він не був достатньо швидкий у своїй грі (завжди хочеться почути жменьку 32-х), проте з силою бив у "зуби" бідолашний Стейнвей, своєрідно пульсуючи роялем. Навіть трохи почаклував над струнами, препаруючи його. Але ж і часом несподівано ніжно й тривожно солював, низько нахиляючись, фактично "дзьобаючи носом" клавіші та високо підіймаючи лікті. До речі, ось ці останні особливості його манери отримали своє пояснення, коли на поклін Кацнмарчук вийшов у окулярах – тож можливо він просто намагався впритул роздивитись пошкрябинку на "мі" другої октави?

Цікаво, що в наступні дні після концерту кілька людей висловили своє невподобання данного виступу. Не знаю, чому вони були такими суворими, адже я власне отримала півтори години позитиву. Атмосфера вільного музиковолевиявлення та безсоромного розгардіяжу на сцені якнайліпше відповідали самому духу джазової музики. Тим більше, що матеріал був показаний цілком пристойний. Хоча лідер гурту після одного з номерів кокетуючи упевнював, що грають вони "не на повну силу".

Те відчутне у виконанні та висівше у повітрі "всі свої" суттєво впливало на присутніх: публіка зовсім розслабилась, фотографи почували себе на сцені, як удома. А музична суперечка Павела та Арека в останній композиції, коли один стоячи муштрував рояль, а інший кидався паличками в ударну установку, а тоді обидвоє дружньо обійнялися посеред сцени – взагалі мала стати наочною ілюстрацією до Джазмени всіх країн – об"єднуйтесь!. Тож, не знаю, чому такі суворі були мої знайомі критики до "нової кістки", адже афектувати публіку ці хлопці зуміли на відмінно. Особливо після своїх псевдоакадемічних колег Shocoladу та Leopolisу. Іноді все, що потрібно – це грайливий настрій та трохи бешкетування.